На сучасному етапі розвитку вітчизняного суспільства виховання як педагогічна проблема посідає значне місце в освітньому процесі. Наше сьогодення потребує особистість, яка не лише володіє системою знань, а й розуміє закономірності відносин між людьми й адекватно поводиться в суспільстві, зорієнтована на суспільні цінності.
Виховна робота школи – інтернату  здійснюється   згідно  законодавчих актів,  наказів УОН,  програми  «Основні орієнтири виховання учнів 1-12-х класів загальноосвітніх навчальних закладів України",  метою якої є формування морально-духовної життєво компетентної особистості, яка успішно самореалізується в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал.
      Виховна система школи спрямована на створення належних умов для самореалізації дитини та розвиток її життєвих навичок і ціннісних орієнтацій, формування позитивних мотивацій на здоровий спосіб життя, гуманізацію відносин «учитель – учень - вихователь».
Основою сучасного виховного процесу є людина як найвища цінність.             Тому головною тенденцією виховної роботи в школі є формування систе¬ми ціннісного ставлення особистості до соціального і природного довкілля та самої себе. Виховання здійснюється із загально визначеними цінностями і якостями.
Але останнім часом в  методичній роботі нашої школи недостатньо приділялося уваги саме проблемі виховання особистості учня  через особистість педагога. Аналізуючи відвідані уроки, самопідготовки педагоги звертають увагу на ефективність навчальної діяльності, а виховна загублюється за використанням ІКТ і впровадженням інноваційних технологій. Рідко в самоаналізі уроку (самопідготовки) вчителі і вихователі вказують виховну спрямованість того чи іншого виду роботи. Адміністративний контроль  показав, що виховна мета в щоденних планах молодих спеціалістів іноді не відповідає змісту  навчального матеріалу, носить одноманітний характер. Саме тому вважаю за потрібне  організувати загальношкільний методичний проект  під назвою «Школа – Майстерня людяності!» з метою формування стійкої мотивації до виховання особистос¬ті учня її всебічного гармонійного розвитку, продуктом якого може стати створення професіограми педагога спеціального інтернатного закладу. Теоретичну частину даної проблеми я намагатимусь  розкрити в даній доповіді.
Хочу звернути увагу на  слова видатного радянського  педагога Шалви Олександровича  Амонашвілі: «Різні цінності, знання, морально-етичні норми не доходять до дітей у стерилізованому вигляді, а несуть у собі особистісні риси вчителя, його оцінки, ставлення, його світогляд. Для дитини знання не існують без учителя, і якщо малюк полюбить свого вчителя, то значить, потягнеться і до знань. Якщо він недолюблює вчителя, боїться його, не бачить у ньому друга, то навчання втрачає для нього всяку цінність. Завоювати любов дітей - пекуча турбота першого (і всякого наступного) вчителя, тому що тільки через любов до свого вчителя дитина входить у світ знань і засвоює моральні цінності суспільства».
     Тож – одне з центральних місць у навчальному процесі займає творча індивідуальність педагога. Здатність управляти цим процесом - свідчення високого інтелектуального й духовного рівня вчителя, його професійної компетентності
    Уміння зачаровувати учнів, захоплювати їх навчальним матеріалом, подавати інформацію в яскравій емоційно-образній формі - це велике щастя для вчителя, це найвищий прояв його педагогічної майстерності. Адже тільки за таких умов він навчає й виховує, збуджує думку та формує почуття, сприяє розвитку та становленню особистості. Бо можна добре оволодіти технологією викладання, мати достатні знання про свій предмет, успішно пройти «школу виучки», але коли з педагогічного арсеналу буде вилучено високий духовний настрій, темперамент, чутливість, вразливість, емпатію, а на місце обговорення поставлено голий прагматизм і безчуттєву логіку доказів, то навчання стане холодним і безбарвним ремісництвом.
      Інтроверсія, безпристрасність сприймання та реакції на події, егоцентризм - це ті хворобливі симптоми, що зводять нанівець будь-яке педагогічне зусилля. Тільки органічне поєднання знання, виучки з педагогічною культурою, багатющою чуттєвою гамою, здатністю образно й творчо мислити спроможне оживити та підняти процес викладання до рівня мистецтва.
    Певною мірою учитель у класі - це режисер, актор та автор сценарію педагогічної п'єси-уроку. Виникнувши на основі продуманого замислу, ця п'єса часто-густо розвивається за законами імпровізації, тому що багатство та розмаїття педагогічних ситуацій невичерпні. Тому-то роль учителя аж ніяк не може бути зведена до якогось озвучувача підготовленого заздалегідь тексту, бо, як сказав Лессінг, «вимовляти правильно можна навчити й папугу. Мало розуміти, треба ще й відчувати».
     Педагогічний артистизм учителя базується на гармонії мислення та почуття, на творчому задіянні фантазії та уяви, здатних надати емоційності й образності навчальному матеріалу, вплинути на чуттєвий світ дітей.
Як справедливо зазначає О. Булатова, у структурі педагогічного артистизму виділяється дві грані:
•    внутрішній артистизм - культура, емоційність, витонченість, гра уяви, образне бачення, здатність до імпровізації, внутрішня схильність до творчості;
•    зовнішній, спрямований на клас, артистизм - ігрова подача, «техніка» гри, особливі форми вираження своєї оцінки матеріалу, виведення учнів на ігровий рівень.
Варто наголосити, що художність педагогічного явлення полягає у спроможності зробити образним навчальний матеріал, тобто втілювати ці образи - «видіння» у тканину педагогічної діяльності. Вигода від такого способу організації навчального процесу очевидна, бо при емоційному сприйманні матеріалу значно посилюється мотиваційне ставлення учнів до навчання, зростає інтерес до пізнання, зникають скованість і нервозність, зміцнюються комунікабельні здатності.
Протягом останніх років в школі створюється потужне пізнавально-активне поле позитивного потенціалу, стає тим омріяним місцем, до якого прагнуть діти. Всю свою роботу ми спрямовуємо на те, щоб  кожна дитина відчувала себе потрібною та значущою для інших, відчувала, що її люблять. Адже інакше й бути не може, бо кожен учень у школі повинен почувати себе щасливим. «Шкільне щастя» - це не якась вигадка вчителів-ідеалістів, а природна й необхідна для дитячої особистості атмосфера шкільного життя.
      Педагогами школи-інтернату впроваджуються сучасні педагогічні технології створення пізнавально-активного поля позитивного потенціалу у процесі корекційного навчання  учнів різних вікових груп.
М. Лещенко пропонує цілісну педагогічну програму, в основі якої лежить створення навчально-пізнавальної реальності з фантастичними елементами. Вона варіативна за змістом і формою й набуває ознак мовленнєвої, математичної, природничої, мистецької в залежності від дисципліни, що вивчається. Її операційні можливості передбачають такі можливості (вказати на слайд)
Навчально-пізнавальна реальність містить поряд з дійсними фантастичні елементи, що створюють сильне поле тяжіння, роблять навчання захоплюючим і привабливим. Дітям у цій реальності комфортно, цікаво й затишно. Вони відчувають, що школа належить їм. Таку педагогічну систему частково використовують  педагоги нашої школи, але не систематично, тому іноді учні скаржаться на одноманітність завдань, структури уроку (самопідготовки) та інше.
Сучасний спеціальний загальноосвітній навчальний заклад покликаний навчати та виховувати таку молодь, яка би була спроможна активно включитись у різні сфери суспільного життя країни, оволодіти позитивним досвідом старших поколінь і збагачувати його власними надбаннями.
     Постановка та реалізація виховних цілей уроку повинні здійснюватися в єдності з освітніми цілями. Ця концепція простежується у працях багатьох вітчизняних і зарубіжних учених. Наприклад, відомий польський дидакт Ч. Купісевич запропонував блочну систему навчання, яка реалізується через змістові блоки виховних та освітніх цілей у вигляді взаємопов'язаного комплексу завдань.
Блочна система навчання й виховання Ч. Купісевича є позитивним прикладом інтеграції виховних та освітніх цілей і свідчить про єдність цих процесів, підтверджує реальність та об'єктивність виховного навчання.Системний підхід, як методологічна основа організації виховання учнів на уроці, передбачає  такі аспекти (вказати на екран).
До основних компонентів виховного аспекту уроку слід відносити: національне, моральне, розумове, трудове, фізичне, естетичне, економічне, екологічне та валеологічне виховання.
     Урок має всі можливості на встановлення багатьох якостей учнів. Виховний аспект повинен передбачати використання змісту навчального матеріалу, методів навчання, форм організації пізнавальної діяльності в їх взаємодії для здійснення формування і розвитку трудових, естетичних, патріотичних, екологічних та інших якостей особистості учня. Він повинен бути направлений на виховання правильного відношення до загальнолюдських цінностей.
     Виховне навчання – це таке навчання, в процесі якого організується ціленаправлене формування запланованих вчителем відносин між учнями та різними явищами навколишнього життя з якими вони стикаються під час уроку. Круг цих відносин досить великий. Але ці відносини достатньо динамічні: з уроку в урок, маючи на увазі одну виховну мету, вчитель ставить різні виховні задачі. А так як становлення відносин не відбувається миттєво, на одному уроці, і для його формування потрібен час, то увага вчителя до виховної мети та її задач повинна бути незгасаючою та постійною.
З якими ж моральними об’єктами вступає в взаємодію учень на уроці?
     Перш за все – це «інші люди». Всі моральні якості, що відображають відношення до іншої людини, повинні ціленаправлено формуватися та розвиватися вчителем на уроці незалежно від його предметної залежності. Відношення до «інших людей» проявляється через гуманність, товариство, доброту, чесність, інтегральним по відношенню до інших якостей є гуманність. Формування гуманного відношення на уроці – постійна задача вчителя, але досягти цього може тільки педагог з високим рівнем сформованості педагогічної культури.
Педагог має ставити перед вихованцем посильні й ро¬зумно сформульовані вимоги з метою його подальшого розвитку, тобто здійснювати педагогічний вплив гума¬ністичного, а не авторитарного характеру. Виявляючи в діалозі, співпраці, партнерстві повагу до учня і толе¬рантність і справедливість, учитель тим самим захищає свободу особистості, продовжує культурну спадковість, творить нові цінності, виступає співучасником зміцнен¬ня демократичного ладу.
Педагогічна культура в реальному педагогічному процесі виявляється в єдності із загальнокультурними і моральними проявами особистості педагога.
Культура зовнішнього вигляду ідеального вчи¬теля — це його невід’ємна частина. Вона виконує професійну функцію: сприяє вихованню в учнів худож¬ньо-естетичних смаків та гармонійно уособлює профе¬сійну діяльність учителя. Одяг має бути естетично ви¬триманим: гарним, у кольоровій гамі мають переважати помірні насичені барви.
Стиль одягу — діловий, але не сіро-буденний. У манері одягатися знаходять вияв умін¬ня враховувати місце, вік, нагоду, пори року, контингент вихованців та конкретну ситуацію. Із гардероба вчите¬ля, який він використовує в професійній діяльності, слід вилучати: ультрамодний одяг, незвичайний фасон якого відвертає увагу учнів, одяг занадто яскравих тонів, що стомлює й дратує їх. Взуття має бути чистим, відремонто¬ваним, зручним, легким, елегантним. Висота підбору — оптимальна, а стукіт підборів не повинен відвертати уваги учнів. Вибір прикрас має демонструвати почуття міри, смак. Не можна використовувати надто дорогих і яскравих коштовностей, щоб не відвертати уваги учнів. Волосся має бути завжди чисте, ретельно зачесаним. Не слід вдаватися до надміру експериментів зі своїм волос¬сям, щоб химерні зачіски і часті зміни кольору не над¬то привертали увагу  учнів.     
     Макіяж має гармоніювати з одягом, зачіскою, аксесуарами, прикрасами, залежати від погоди, пори року, віку, обставин; тут має бути при¬таманне почуття міри.
Ще однією важливою характеристикою діяльнос¬ті вчителя є його мовна культура. Мова — найваж¬ливіший засіб спілкування вчителя з учнями, головний інструмент педагогічної праці. Вона безпосередньо впливає на свідомість і поведінку учнів. Важливі показни¬ки мовної культури педагога — змістовність, логічність, точність, зрозумілість, стислість, простота, емоційна ви¬разність, яскравість, образність, барвистість мовлення, правильна літературна вимова, вільне, невимушене оперу¬вання словом, фонетична виразність, інтонаційна різнома¬нітність, чітка дикція, правильне використання логічних наголосів та психологічних пауз; взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами і мімікою. Важли¬вими у мовленні педагога є постановка голосу, його тон. З учнями треба розмовляти так, щоб вони відчували в мові педагога його волю, душу і культуру.
Манери вчителя — це зовнішня форма його по¬ведінки в соціумі: учнівському, батьківському та вчи¬тельському колективах. Чим досконаліші ці манери, тим більша сила їх виховного впливу. Учитель повинен упевнено володіти манерами, що відповідають нормам етикету на даному етапі розвитку людства. Розгляньмо деякі вимоги до манер учителя:
1. Учительські манери ґрунтуються на загально¬прийнятих нормах поведінки людей цивілізованого сус¬пільства.
2.      Манери вчителя мають бути природними й неви¬мушеними. На це звертає увагу К. Ушинський. Він за¬значає, що: «не повинно бути штучності, навмисності.
Природними та живими мають бути міміка і жести вчи¬теля, вони повинні виражати непідробну зацікавленість у подіях, що відбуваються під час навчання».
3.     Манери педагога мають бути гуманістично спря¬мованими. Відоме гасло медпрацівників «Не зашкодь!»можна цілком віднести і до професії вчителя. Навіть
учительський погляд важить надто багато для дітей, щоб його ігнорувати. Учитель не має права зашкодити психіці дитини ні поглядом, ні жестом, ні мімікою, ні
словом. В. Сухомлинський вважає, що вчителю, перш ніж робити дисциплінарне зауваження учневі, треба ла¬гідно доторкнутися до його плеча чи покласти руку на
голову, зазирнувши в очі. Така поведінка вчителя буде справді гуманною.
4.    Учительські манери повинні мати яскраво вира¬жений особистісний характер. Особлива усмішка і жес¬ти, стиль спілкування, манери вітатися тощо в кожного свої, тому така своєрідність і вабитиме дітей. У зв'язку з цим необхідно чітко відпрацювати і, можливо, довести до автоматизму свій особливий стиль учительських ма¬нер. Учительські манери мають бути естетично ви¬триманими.
5.    Поведінка вчителя має бути емоційно стабіль¬ною, оскільки учні дуже чутливі до зміни настрою, почуттів. Зайве занепокоєння вчителя якоюсь пробле¬мою знаходить своє відображення в зміні емоційного настрою учнів.
6.     Лінія поведінки вчителя має йти і від дітей. Учи¬тельське життя потребує миттєвого реагування: то по¬трібно бути лагідною, ніжною, співчутливою, то твер¬дою, суворою, непохитною, то терплячою або навіть не¬помітною людиною. Усе це слід виразно демонструвати своєю поведінкою.
7.    Учитель не повинен приховувати задоволення від своєї роботи, від спілкування з учнями — він радіє маленьким перемогам, своїм і своїх вихованців. Заува¬жимо, що деякі педагоги-класики наполягають на тому, що нещасливі люди, невдахи у житті, а точніше ті, хто себе такими вважає, не мають права працювати в шко¬лі, оскільки поведінка таких «знедолених» педагогів відкрито про це повідомляє, що негативно впливає на психіку учнів. Найкращий, на думку учнів, це вчитель веселий, оптимістично налаштований, який уміє дореч¬но пожартувати і разом з дітьми посміятися.
8.    Учительські манери мають бути позначені твор¬чістю, що найчастіше проявляється в нестандартних си¬туаціях. Схильність до імпровізації, прояв інтуїтивних здібностей допомагає співвідносити особисту поведін¬ку з обставинами й адекватно поводитися, знаходячи доречні засоби вербальної та невербальної комунікації.
9.         Поведінка вчителя має бути дещо розкутою (в ро¬зумних межах), що допомагає привернути до себе учнів. Нерідко дітей переводять до розряду «важких» саме че¬рез невміння чи небажання вчителя переступити бар'єр, що відділяє його від учня. Звичайно, про панібратство не може бути й мови, але порушити «стіну відчуження» між собою й учнями варто.
Необхідність працювати над удосконаленням своїх манер продиктована самим життям. Ніхто, мабуть, не заперечуватиме, що вихований учитель — найкращий вихователь дітей. Вихованість проявляється саме в ма¬нерах, які потрібно повсякчас удосконалювати. Чим вихованіший учитель, тим благородніший вплив на вихо¬ванців і продуктивніший кінцевий результат діяльності. Недаремно ж влучно зауважує з цього приводу А. Дістервег: «Покажи мені своїх учнів — і я побачу тебе».
  Запам’ятаймо слова Василя Сухомлинського: «Якщо ви хочете бути улюбленим учителем, дбайте про те, щоб вихованцеві було що у вас відкривати».
Учені пропонують різноманітний набір особистіс¬них рис, важливих для професії педагога. Вони роблять спроби визначити найістотніші, з точки зору ефектив¬ності педагогічної діяльності. Домінантними вони визначили саме такі риси:
1.Гуманність — любов до дітей, уміння поважати їхню людську гідність, потреба і здатність надавати кваліфіковану педагогічну допомогу в їх особистісному розвитку. Ідеться про мудру, добру й вимогли¬ву любов, що вчить жити. Розмірковуючи над компонен¬тами педагогічного таланту, Іван Франко писав:
Усяким людям всякі дари:
Одному ясний, сильний ум.
Що не знаходить в світі пари;
Другому рій крилатих дум,
Що, мов орли, летять за хмари.
Для інших руки золоті:
Що очі бачуть, руки вдіють.
Який же дар дістали ті,
Що так дітей учити вміють?
Мені здається, в скарбі тім
Любві найбільш дісталось їм.
2.    Громадська відповідальність, соціальна актив¬ність. Нинішній стан освіти в Україні свідчить, що од¬ним із його обов'язкових чинників має бути відповідаль¬не ставлення педагога до своїх професійних обов'язків.
3. Справжня інтелігентність — високий рівень роз¬витку інтелекту, освіченість у галузі викла¬дання предмета, ерудиція, висока культура поведінки.
4.     Правдивість,  справедливість,  порядність,  чес¬ність, гідність, працьовитість, самовідданість.
5. Вимогливість. Більшість видатних педагогів відстоювало єдність вимогливості й
поваги, бо саме у вимогливості до людини й полягає по¬вага до неї.
6. Інноваційний стиль науково-педагогічного мис¬лення, готовність до створення нових цінностей і при¬йняття творчих рішень.
7. Любов до предмета, який викладає вчитель, по¬треба в знаннях, у систематичній самоосвіті.
  Народна мудрість каже: «Якщо твої плані розраховані на рік – сій жито, якщо на десятиліття – саджай сад, а якщо твої плани розраховані на віки – виховуй дітей».
  Відомо: що посієш, те й пожнеш. Сіймо любов та повагу – зберемо вдячність і зацікавленість.

МУЛЬТИМЕДІЙНА ПРЕЗЕНТАЦІЯ>>>